Робота соціального педагога в закладі освіти потребує активно­го використання дієвих технологій соціальної роботи. Проблеми, з якими так чи інакше працює соціальний педагог, пов'язані з сім'єю, захистом прав та інтересів дитини в ній, охороною здо­ров'я.

Усі функції щодо надання допомоги тим, хто її потребує, ви­конують суб'єкти соціальної роботи. Це й держава загалом, яка здійснює соціальну політику, і органи місцевого самоврядуван­ня, громадські організації, фонди тощо. На рівні системи освіти соціальний патронаж сім'ї та охорони дитинства покладено на місцеві органи управління освітою, навчально-виховні заклади, зокрема психологічну службу, яку представляють со­ціальний педагог і практичний психолог. Кожен із суб'єктів має свої завдання, повноваження та функції.

Завдання психологічної служби освіти в цьому на­прямі — забезпечити дотримання основних соціально-правових потреб дитини, сприяти її успішній соціальній адаптації в умовах дитячого колективу та сім'ї, задовільняти потреби дитини в роз­витку й самореалізації.

Слід зазначити, що практичний психолог і соціальний педагог не є взаємозамінними. У кожного з них відповідно до фаху — своя методологія роботи, інструментарій, напрями та зміст діяльнос­ті, що відповідають їхнім функціональним обов'язкам. Зрозумі­ло, що їхня спільна праця, а також система роботи педагогічного колективу разом з іншими державними установами дозволяють певною мірою підвищити ефективність соціального супроводу ди­тини та сім'ї в сучасних умовах.

Сімейні проблеми (порушення сімейних зв'язків, патологічність взаємин подружжя, між батьками та дітьми) частіше не залежать від соціального статусу родини та можуть траплятися як у матеріально забезпеченій, інтелігентній, так і в малозабез­печеній, малоосвіченій родині.

Деякі категорії сімей потребують постійного фахового кон­сультування та супроводу спеціалістами психологічних служб для успішної адаптації, розвитку в них дітей. Особливо до­речною така робота є тоді, коли сім'я перебуває у кризовому стані. Частіше, прагнучи стабільності, батьки переймаються пошуками матеріального, але більше за злидні, дитину може травмувати не­здоровий психологічний клімат сім'ї.

Велика перевага роботи соціального педагога у школі в тому, що він має змогу допомагати таким сім'ям як на етапі їхньої кри­зи, конфлікту або розпаду, так і дбати про профілактику сімейних дисфункцій, налагодження сімейних комунікацій у передкризо­вому стані.

Причини, що спричиняють дисфункцію сімейних взаємин:

1. Економічні:низький прожитковий рівень (багатодітні сім'ї; сім'ї, у складі яких є інваліди (дорослі або діти); низький рі­вень заробітної плати або її невиплата; безробіття; сім'ї пен­сіонерів.
2. Асоціальні:алкоголізм, наркоманія, проституція.
3. Психологічно-етичні:жорстокість, агресивність, грубість, кон­фліктність, ревнощі, подружня зрада, егоїзм, жадібність, неврівноваженість.
4. Медичні:хронічні інфекційні (наприклад туберкульоз) і вене­ричні хвороби, психічні та сексуальні відхилення тощо.

Основні труднощі сім'ї та її потреби у професійній соціально-психологічній допомозі зумовлені її типом. Розглянемо соціальні та психологічні проблеми окремих категорій сімей.

Неповні сім'ї.Причиною виникнення соціальних проблем у не­повних сім'ях насамперед є малозабезпеченість, оскільки сім'я має лише один трудовий прибуток (іноді не маючи його взагалі, родина вимушена жити на виплати безробітним або дітям).

Прибутки жінки, як правило, значно нижчі від прибутків чо­ловіка. Однак соціально-економічні проблеми притаманні не всім неповним сім'ям їх розв'язати простіше, ніж соціально-психоло­гічні проблеми, що обов'язково є у внутрішньо особистісній сфері та міжособистісних взаєминах членів неповних сімей, насамперед дітей. Це, по-перше, образа, пригніченість та почуття своєї мен­шовартості, що може відчути дитина після розлучення її батьків. Часто діти звинувачують себе у розпаді сім'ї. По-друге, почуття провини перед дітьми відчуває жінка (оскільки переважно непо­вні сім'ї — це жінка, яка сама виховує дітей), що стає причиною гіперопіки.

Прагнучи не допустити зниження життєвих стандартів своїх дітей порівняно з дітьми з забезпечених сімей, мати бере на себе надмірне трудове навантаження, разом з тим через постійну за­клопотаність вона по може приділити своїм дітям достатньо часу й уваги. Є випадки, коли образу на колишнього чоловіка, винного в розпаді сім'ї, жінка переносить на дітей (що виявляється у жор­стокості). У будь-якому випадку сприятливого психологічного клімату в сім'ї немає.

Великим ускладненням після розлучення є труднощі у пра­вильній статево-рольовій ідентифікації та орієнтації дітей. Дитина формує стереотипи свого сприйняття й поведінки, керуючись взі­рцем, яким для неї є дорослі, насамперед батьки.

Щодо неповної сім'ї (особливо, якщо вона стала такою на ранніх стадіях соціалізації дитини або спочатку була неповною), то дитина позбавлена взірця того, як мають поводитися чолові­ки й жінки в різних рольових ситуаціях. Тому в майбутньому, у своїй сім'ї людина не завжди зможе продемонструвати адекватну статево-рольову поведінку. Це призводить до дисфункційності та конфліктів і, можливо, до розпаду сім'ї.

Основною причиною розпаду молодих сімей (як свідчить статис­тика) є зв'язок із стереотипними моделями нещасливих сімей сво­їх батьків та неадекватна статево-рольова соціалізація подружжя.

Хоча неповних сімей, де батько сам виховує дитину, набагато менше, ніж сімей, у яких дітей виховує сама мати, їм притаманні такі самі проблеми статево-рольової орієнтації. Крім того, бать­ко з дитиною має більше шансів створити нову сім'ю, ніж мати з дитиною. Тому однією з проблем такої сім'ї буде формування взаємин між дитиною та мачухою, її дітьми.

Нині поширена нова категорія неповних сімей — неповні роз­ширені сім'ї, які утворюються, як правило, у результаті певної соціальної катастрофи: загибель батьків, перебування батьків у в'язниці, позбавлення їх батьківських прав, тощо. Саме це примушує дідусів та бабусів брати онуків на утримання та ви­ховання. Такі сім'ї мають низький рівень прибутків, труднощі, пов'язані з поганим здоров'ям літніх людей, їхніми слабкими адаптаційними можливостями, невмінням пристосовуватись до реалій сучасності. Часто вони не авторитетні, їм бракує здатнос­ті контролювати ситуацію, тому в результаті діти демонструють девіантні форми поведінки.

Багатодітні сім'ї.Усі багатодітні сім'ї поділяються на три ка­тегорії:

1. Сім'ї, багатодітність яких запланована (наприклад, через наці­ональні традиції, релігійні переконання, культурно-ідеологічні позиції, традиції сім'ї). Такі сім'ї переживають багато труд­нощів, пов'язаних з малозабезпеченістю, тіснотою житла, до­глядом за батьками, за станом їхнього здоров'я, але у батьків є мотивація до виховання дітей.
2. Сім'ї, що утворились у результаті другого та наступних шлю­бів матері (рідше — батька), де народжуються нові діти. Дослідження свідчать, що такі сім'ї можуть бути й досить щасливими, але їх членам притаманне відчуття неповної сім'ї.
3. Нещасливі багатодітні сім'ї, що утворилися в результаті без­відповідальної поведінки батьків, іноді на тлі інтелектуально-психічного недорозвитку, алкоголізму, асоціального способу життя. Діти з таких багатодітних сімей часто потребують допо­моги, реабілітації, страждають від хвороб та недорозвиненості. У випадку втрати батьківського піклування їх долю особливо важко влаштувати, тому що сімейне законодавство перешко­джаєвідлученню дітей з однієї сім'ї, а всиновити 3-7 дітей різного віку й різного рівня соціальної дезадаптації не завжди можливо.

Багатодітні сім'ї всіх типів мають спільну соціальну проблему, що специфічно пов'язана з багатодітністю: діти з таких сімей по­рівняно з однолітками з малодітних сімей частіше демонструють занижену самооцінку, їм притаманні неадекватні уявлення про власну значущість, що може негативно вплинути па їхнє по­дальше життя. Крім того, характерні для багатодітних сімей малі інтервали між народженням дітей призводять до великої кількості малолітніх братиків і сестричок, що знижує соціальний вік стар­ших сиблінгів. Це об'єктивна закономірність, яка спостерігається в різних типах багатодітних сімей і не залежить від матеріального чи освітнього статусу батьків.

Сім'ї інвалідів. Сім'ї інвалідів вимушені долати економічні труднощі спричинені руйнуванням виробничо-реабілітаційної системи, що давала роботу інвалідам, обмеженням працездатностіта адаптаційних можливостей. Інваліди досить обмежені у своїй життєдіяльності. Впровадженню програм, спрямованих на пристосування суспільства до потреб і можливостей інвалідів, перешкоджають брак коштів та організаційні труднощі. Реалізації права інвалідів на працю, самозабезпечення — одна з головних проблем їх соціальної реабілітації.

Дослідження свідчать, що всіх інвалідів можна поділити ми чотири категорії:

• той, хто не працює, але хоче працювати;
• той, хто не хоче працювати, але змушений це робити (обидві ці категорії відчувають незадоволення);
• той, хто не працює й не хоче працювати;
• той, хто має роботу й хоче працювати (ці категорії більш задо­волені, тому що тут є баланс потреб і змоги їх задовольнити).

Таким чином, питання про трудову реабілітацію інвалідів як частину їх соціальної реабілітації містить соціально-психологічний чинник: є чи немає у них мотивації до певної роботи.

Сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Такі родини змушені розв'язувати всі проблеми, пов'язані з інвалідністю (малозабезпеченість, обмеженість життєдіяльності тощо), але частіше до­бровільно погоджуються на це, відмовляючись віддати дитину інваліда з невиправною природною патологією до спеціалізованого інтернату. Під час виховання такої дитини виникають великі труднощі: дуже мало установ, які надавали б батькам допомогу у вихованні таких дітей; догляд за дитиною-інвалідом від наро­дження часто не можна сумістити з іншою діяльністю. Тому мати, як правило, змушена залишити роботу або перейти на іншу роботу з вільним графіком, що ближча до дому, але низькооплачувана. Кількість розлучень у таких сім'ях значно вища — батько частіше не в змозі витримати постійні труднощі й залишає сім'ю. Діти-інваліди, позбавлені кваліфікованої реабілітаційної та розвивальної допомоги, іноді ведуть практично біологічне існуванні, не набуваючи тих навичок і умінь, які допоможуть їм хоча б у самообслуговуванні, якщо не у трудовому самозабезпеченні. Практика свідчить, що у сім'ях, де діти-інваліди одержують хоча б елементарну допомогу фахівців з соціальної реабілітації, рівень розлучень нижчий від середнього.

Постійного соціального нагляду потребують також інші сім'ї, що зацікавлені в соціально-психологічній допомозі. Наприклад, сім'ї національних меншин або сім'ї, де трапляються випадки сімейного насилля, жорстокості, від чого часто потерпають діти.

Одним із найскладніших випробувань для будь-якої сім'ї є сі­мейні конфлікти. Взагалі конфлікти — нормальний компонент сімейного життя; вони мають відігравати конструктивно-творчу роль у стабілізації сім'ї. Однак конфлікт, загнаний усередину, руйнує психічний стан та фізичне здоров'я подружжя. Конфліктна зорієнтованість, відсутність культури компромісу, невдалий збіг обставин можуть вивести ситуацію з-під контролю та надати їм руйнівного характеру.

Ось чому для соціального педагогаважливо володіти дієвими технологіями сімейної терапії, зокрема технікою сімейного консультування, основами конфліктології та навичками посередництва у врегулюванні конфліктів (медіацією).

Робота соціального педагога, який здійснює соціальний патро­наж сім'ї, обов'язково має бути пов'язана з відповідним вивчен­ням поведінки дитини, умов її перебування у сім'ї, дослідженням сімейних взаємин та наданням кваліфікованої соціальної допомоги. Про те, яксистемно організувати таку роботу і в чому полягає її зміст,  ітиметься нижче.

Організація соціального патронажу сімей. Організація соці­ального патронажу сім'ї є одним з  основних напрямів роботи  соціального педагога щодо охорони дитинства.

Мета соціально-педагогічного патронажу сімей:

• формування в дитини з раннього віку загальнолюдських цін­ностей;
• надання дитині допомоги та підтримки в самоствердженні та в прагненні до повноцінного життя;
• підвищення готовності сім'ї до планового народження дітей, виконання виховної функції та первинної соціалізації ди­тини;
• формування педагогічної культури батьків;
• виховання дитини, виходячи з її інтересів і поваги до батьків;
• створення сприятливого сімейного мікроклімату та зміцнення інституту сім'ї.

Завдання соціально-педагогічного патронажу сім'ї:

• організація цілеспрямованої фахової допомоги сім'ї у вирі­шенні її соціальних і психолого-педагогічних проблем;
• допомога сім'ї у створенні доцільних психолого-педагогічних умов виховання дитини відповідно до її віку, індивідуальних особливостей та потреб вчасного і всебічного розвитку;
• формування соціально-педагогічної компетенції сім'ї — на­буття членами сім'ї соціально-педагогічних знань і навичок, достатніх для реалізації завдань повсякденного життя, які ви­никають під час спілкування з оточенням.

Основні принципи  соціально-педагогічного патронажу сім'ї:

• увага до потреб сім'ї;
• повага до її членів, незважаючи на вік та соціальний статус;
• уважне формування стратегії соціально-педагогічного патронажу;
• коректність під час спілкування, вибору методів роботи;
• диференційований підхід до проблем сімей, їх членів на основі врахування типу сім'ї, сімейного середовища та його виховно­го потенціалу;
• індивідуальний підхід до членів сім'ї відповідно до рівня їх­нього усвідомлення власних соціально-педагогічних проблем і можливостей їх розв'язання;
• опора на позитивний соціальний та педагогічний досвід;
• співпраця соціального педагога та сім'ї на основі суб'єкт-суб'єктної вза­ємодії;
• компетентність соціальних педагогів.

Відповідальність за організацію заходів щодо охорони дитин­ства в школі та соціального патронажу сім'ї покладається па ке­рівника навчального закладу. Для забезпечення ефективної робо­ти в цьому напрямі керівникові треба призначити відповідальних осіб, забезпечити чіткий розподіл посадових обов'язків та взаємо­дію всіх суб'єктів з питань соціального захисту дитини, а також здійснювати постійний контроль за роботою шкільних служб.

На різних етапах до соціального патронажу сім'ї залучають педагогічну раду, психолого-педагогічний консиліум, шкільні психолого-медико-педагогічні комісії, шкільну раду з профілак­тики правопорушень, батьківський комітет. Звичайно, заходи щодо забезпечення охорони дитинства на своєму рівні здійснюють і класний керівник, і практичний психолог, але соціальний педа­гог є тим компетентним фахівцем, який перебуває в первинному постійному контакті з сім'єю, організовує систему супровідної ро­боти, залучає інших фахівців, служби, установи та орієнтований на кінцевий результат,— захист інтересів і прав дитини. Взаємо­дія суб'єктів соціального патронажу є вирішальною у забезпечен­ні реальної допомоги сім'ї.

Соціальному педагогові слід усвідомити, що не все в роботі з дитиною та її сім'єю він має робити самотужки. Значний об­сяг цієї роботи покладається і на представників інших галузей, відомств, служб: кримінальної міліції (КМ), виконкому, служби у справах неповнолітніх

(ССН), відділу у справах сім'ї та молоді, центру соціальних служб для молоді (ЦССМ), наркологічного дис­пансеру та ін. Тому для соціального педагога надзвичайно важливо налагодити зв'язок з цими установами, а потім раціонально використовувати можливості кожної.

Отже, від того, наскільки ефективно соціальний педагог зуміє залучити до своєї роботи представників органів виконавчої влади та громадських організацій, залежить вирішення питань добро­буту кожної конкретної сім'ї, з якою він працює. На цьому етапі важливо визначити чіткі функції, повноваження різних установ, що опікуються проблемами сім'ї.